Налаштування доступності 
Пошук
6 травня 1920 року успішно завершився партизанський рейд з’єднань Армії Української Народної Республіки (УНР) тилами денікінських та більшовицьких військ. Ця операція тривала рівно 5 місяців – від 6 грудня 1919 року – і отримала назву Перший Зимовий похід. Його учасники під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка подолали понад 2500 кілометрів територією сучасних Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Вінницької областей, провівши майже 50 переможних боїв. Основні відбулися під Липовцем, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом, Ананьєвим, Балтою. Похід став однією з найгероїчніших і найуспішніших бойових операцій часів Української революції 1917-1921 років.
З чого все розпочалося?
У грудні 1919 року більшовицькі армії Росії вже втретє вступали в Україну. Навчені досвідом попередніх років, червоні цього разу стверджували, що лише сам український народ повинен визначати своє майбутнє. Ленін наприкінці грудня 1919 року звернувся до «робітників і селян України» з листом, у якому запевнив, що Радянська Росія не має наміру зазіхати на державну незалежність «Радянської України». Подібні заяви робилися у цей час й іншими більшовицькими керівниками.
Що означали подібні заяви? Ілюстрацією справжніх цілей більшовиків в Україні та методів їх досягнення може слугувати таємна інструкція Троцького радянським агітаторам, що відправлялися до України: «Пам’ятайте... що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хлібу, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами... Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути нашою, і нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюра викинутий з пам’яті народу назавжди».
«Радянізацію» України мали забезпечити насамперед введені до країни з’єднання Червоної армії – їхня чисельність сягала 70 тис. багнетів і шабель. Цього разу регулярна армія УНР не могла зупинити просування більшовицьких військ вглиб України. Щоправда, червоні наштовхнулися на численні повстансько-партизанські загони, які діяли в країні ще з 1919 року.
Так, у більшовицьких частинах було спеціально запроваджено посаду начальників тилу, в обов’язки яких входило «роззброєння і знищення всіх банд і партизанських загонів, як і окремих осіб, що діють в запіллі наших армій і дивізій». Діючи відповідно до подібних приписів, більшовицькі війська з самого початку свого просування в Україну почали роззброювати та знищувати повстансько-партизанські загони. У зайнятих частинами Червоної армії містах влада переходила до рук революційних комітетів, створених переважно з надісланих з Росії членів більшовицької партії. Така «кадрова політика», до речі, часто викликала нарікання навіть з боку місцевих більшовиків.
Поки червоні вже втретє намагалися утвердити своє панування в Україні, армія УНР вирушила з «трикутника смерті» в похід, який згодом одержав назву Першого Зимового. Армія тоді складалася з Запорізької, Волинської, Київської та Залізної дивізій. Командувачем був генерал Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Деякий час разом з військом перебував і прем’єр-міністр УНР Ісак Мазепа.
Перейшовши залізницю Козятин – Жмеринка, армія УНР в середині грудня 1919 року вийшла у район Липовця. Тут їй довелося зіштовхнутися з білогвардійськими військами, які відступали на південь. Бої з білими були не завжди успішними для українських частин. Так, 25 грудня 1919 року, під Животовим білогвардійська кіннота розбила Залізну дивізію армії УНР. Це була, мабуть, найбільша поразка за увесь час походу. Проте вже за кілька тижнів, під потужним тиском радянських армій, білогвардійці відступили з Правобережної У країни до лінії Крим – Одеса, остаточно втративши бойовий контакт з армією УНР.
Прагнучи відірватися від денікінців, армія УНР у січні 1920 року вийшла на Уманщину й Черкащину, де до неї приєдналися місцеві повстансько-партизанські загони отамана Гулого-Гуленка. Зустріч з повстанцями неабияк піднесла бойовий дух українських частин. Командування армії УНР покладало значні надії на повстансько-партизанський рух проти більшовиків. І справді, багатотисячні повстанські загони після вигнання з країни денікінців повернули зброю проти червоних. Та, як і раніше, повстансько-партизанський рух не мав єдиного керівництва. Саме тому українське командування намагалося скоординувати бойову діяльність повстанських загонів у Центральній Україні. І хоча цієї мети досягнути не вдалося, проте армія УНР під час Першого Зимового походу підтримувала контакти з багатьма повстанськими загонами і з’єднаннями.
На південній Київщині відбулися перші серйозні бої армії УНР з більшовицькими частинами, під час яких українськими військами на деякий час було визволено Канів і Черкаси. У середині лютого 1920 року армія форсувала Дніпро й переправилася на Полтавщину. Тут частини отримали можливість деякий час відпочити, а також проводи ти агітаційну роботу серед місцевого населення.
«Опинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала, – згадував командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко. Також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу – крім назви «петлюрівці» часто-густо можна було вже чути ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував як інвалід вдома, немало було і таких вояків, яких доля, була цілком невідома…”
На Лівобережжі армія УНР здобула Золотоношу. Проте за наказом командування війська невдовзі повернулися на правий берег Дніпра. Звідси армія УНР вирушила на Херсонщину, де перебувала Українська Галицька армія.
Михайло Омелянович-Павленко та його штаб сподівалися, що галицькі війська перейдуть на бік армії УНР. Проте реалізувати цей план не судилося.
Після відступу білогвардійців до Криму Галицька армія залишилася на Херсонщині й Поділлі. Коли ж на початку 1920 року сюди прибули червоні війська, в армії вже діяло кілька революційних комітетів, які намагалися досягти порозуміння з більшовиками. У лютому 1920 року УГА перейшла на бік радянської влади, що стало тяжким ударом по українській справі. УГА стала називатися «Червоною Українською Галицькою армією». При цьому УГА було реорганізовано, її з’єднання більшовики розкидали по різних дивізіях Червоної армії. Водночас червоні не побоялися піти на репресії проти галицьких старшин, запроваджували виборність командирів, забороняли ужиток національної символіки. Всі ці заходи дуже швидко викликали невдоволення серед галицького вояцтва.
Окремі старшини та вояки УГА все-таки приєднувалися до армії УНР, коли частини останньої з’явилися на Херсонщині. Так, на початку квітня 1920 року на бік армії УНР перейшла ціла кінна бригада отамана Шепаровича. Проте до відкритого повстання проти більшовиків УГА виявилася неготовою. Її бійці були виснажені після зимової епідемії тифу, деморалізовані останніми подіями й пригнічені звістками про те, що уряд УНР визнав польську окупацію Галичини. Все це змусило командування армії УНР відмовитися від намірів спровокувати в УГА антибільшовицьке повстання.
У квітні 1920 року катастрофічна нестача зброї й цілковите вичерпання боєприпасів примусили армію УНР вирушити на Вознесенськ, де знаходилися значні військові запаси. 16 квітня українські частини у важкому нерівному бою здобули місто. Після цієї успішної операції армія вирушила на Поділля, на з єднання з польським фронтом. Боротьба Армії УНР тривала.
Таким чином, Перший Зимовий похід Армії Української Народної Республіки:
– забезпечив безперервність боротьби українського народу за державність часів Української революції 1917-1921 років;
– партизанський рейд неабияк підняв боєздатність і патріотичний дух Армії УНР у складних обставинах ведення війни на кілька фронтів, епідемії тифу, нестачі зброї, амуніції та ліків, блокади кордонів країнами Антанти, неконтрольованих повстанських виступів;
– відданість національній ідеї та боротьба Армії УНР під час Зимового походу викликали піднесення національної свідомості значної частини українського селянства та спонукали його на підтримку боротьби за державну незалежність;
– похід сприяв активізації антибільшовицького руху. Під час Зимового походу командування Армії УНР налагодило зв’язок з повстанцями Черкащини та Київщини, з деякими отаманами Правобережжя та районів Ананьєва і Балти. Вживалися спроби об'єднати зусилля, скоординувати повстанський рух. Штаб армії прагнув координувати дії повстанців аж до кінця Зимового походу;
– під час Зимового походу українське військо робило все можливе, аби захистити селян від грабунку і терору, які чинили денікінці та більшовики;
– повстанський рух українців проти більшовицької окупації набув такої сили, що змінив умови радянської окупації: комуністи змушені були декларувати підтримку незалежності України, а в 1920-х роках піти на поступки в національному й економічному питаннях: відмовитись від політики «воєнного комунізму», впровадити українізацію та нову економічну політику (НЕП).
Нині історія про Перший Зимовий похід та його героїв повертається в національну пам’ять і суспільну свідомість. Із серпня 2019 року 28-а окрема механізована бригада Сухопутних військ Збройних Сил України носить почесну назву «імені Лицарів Зимового походу». Також на Одещині у місті Ананьїв відкрито перший в Україні пам’ятник із зображенням Залізного Хреста Лицарів Зимового Походу*.
*За матеріалами Українського інституту національної пам'яті та Інституту української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського Національної академії наук України.
