Про життя після вибуху на Каховській ГЕС, знищений рашистами будинок та надію на Перемогу – історії мешканців з деокупованого Калинівського

Наділені силою!

Деокуповане селище на Херсонщині. На вулиці Шкільній поруч три хатини, мов сестри. На перший погляд у них одна доля: зруйновані загарбниками.

Біля першої, наймолодшої, нас зустрічає господиня. На зеленій брамі воріт, що густо посічені осколками, висить квітчастий килим.

- Сушимося після повені. Наша річечка вийшла з берегів, коли рашисти підірвали ГЕС. Односельці рятували майно як могли. Ми найперше виносили своє маленьке господарство: каченят, поросят, яких завели одразу, як повернулися після деокупації селища. Розвозили по сусідах на вищі вулиці, а техніку піднімали на горище. Вода дійшла до погребу, намокли стіни хати. Але нічого. Переживемо і це, - впевнено каже жінка і веде нас, щоб показати у будинку пошкодження від обстрілів. Вікна, тимчасово забиті дошками, обвалилася стеля, посічені осколками внутрішні двері в кімнатах, розбиті уламками меблі.

- Коли перекривали розтрощений дах, то скидали на купу куски шиферу. Дивимося, а з-під землі виглядає металевий хвостик. Всі так і заклякли. Це ж міна! Одразу викликали саперів, які оглянули подвір'я ще раз. Перевірили - безпечно. Ми тоді так злякалися. Це ж могли підірватися, - каже жінка, дістаючи з сараю залишок міни.

- До війни я працювала вихователем у садочку, а чоловік - водієм швидкої допомоги. Коли в селище зайшли орки, ми місяць з дитиною сиділи в будинку. Боялися навіть на подвір'я вийти, - згадує жінка. - А одного дня чоловік, повертаючись зі зміни додому, побачив протягнутий дріт від мосту. Рашисти щось біля нього копошилися. А наша хата зовсім близько, боялися, що підірвуть. Чоловік сказав: збирайся, будемо виїжджати.

Колону з 25 автівок з сім'ями, орки випустили. Але навздогін почали обстріл.

- Пил стояв такий, що не було видно куди їдемо. Це так летіли автівки, - розповідає жінка. - На щастя, всі виїхали неушкодженими. Не знаю, що нас тоді вберегло. Але доня досі боїться кожного гуркоту чи шуму.

У сусідній будинок прилітало двічі. Це був дуже точний приліт. Сім'я, яка в ньому жила, виїхала під час окупації в Херсон.

- Знаєте, я була дуже здивована тим, що побачила. Ми з сусідкою однолітки, наші діти разом гралися. По телевізору в одному з інтерв'ю сусідка розказала: "Вот украинцы нас бомбили. А в нас никого нету". Я була така зла на неї. Як це нікого не має? Біля будинків БТРи й танки рашистів стояли. У городах до цих пір окопи. Школа, дитсадочок розбомблені. Не знаю, чутки не чутки, але згодом ми почули, що їм дали квартиру. "Все хорошо, даже вещи подошли". Потім вони виїхали в росію. Сподіваюся, ніколи не повернуться сюди. Чекали "руського міра", то хай там і сидять, - з ненавистю каже жінка.

...Третій будинок сиротливо дивиться на світ. Пів даху розтрощено, всередині все вигоріло. Крізь вікна-отвори у чорному згарищі видніється лище обгорілий стілець. Оце й усе, що нагадує про колишнє життя бабусі-господині. Вона щодня приходить до свого будиночка, сідає у коморі на стільчик, що зберігся ще від батька, і тихо плаче. Потім бере сапу та поволі знищує бур'яни на своєму подвір'ї. Там, де колись цвіли квітники.

- Оцю прибудову ми називаємо Каса. Дивіться з нею нічого не трапилося, - каже жінка, втираючи сльозу. - А будинок, який звів своїми руками ще мій батько, знищений. Тут всі виросли. Тут народилася я, мої діти. Жили мої батьки. І дуже тяжко, що нічого не залишилося.

Жінка, тримаючи руку на грудях, важко вдихає повітря. Не може стримати емоцій. Її син пішов на війну з перших днів. Сказав: "Мамо, якщо не я, то - хто?".

- Моє серце не могло прийняти синове рішення, але мусила триматися, щоб перед ним не плакати, - зізнається ця тендітна, але така сильна жінка. - Син захищає нас усіх: мене, моїх онуків, мою сестру, моїх племінників. Нічого. Якось відбудуємо та будемо жити щасливо.

...Три хати - три долі. Кожна поранена війною. Але у двох є надія на життя, щасливе та під мирним небом.

В одній хатині щодня порається молода господиня. На її воротах маленька наклейка з гербом України, а над виноградом, що густо розкинув свою лозу, майорить український прапор. Цей скарб донечка-підліток привезла додому, коли рятувалася від війни.

- Хочемо, щоб було видно, що ми українці. Пишаємося цим! Віримо, що все буде Україна, - каже гордо жінка.

...До хатини, на віку якої чотири покоління, навідується сивочола зболена мати. Щодня чекає з війни на сина-захисника. Молиться. Надіється. Вірить. Знає. Ось там, у великій кімнаті, за великим столом збереться вся її родина. Вона принесе з кухні тарілку з пирогами, усі вмить розберуть смаколики та їстимуть. А потім всі разом стануть на спільне фото. Бабусі на згадку.

Автор: Людмила Колесник - ТРК «Краяни».

Нагадаємо, що Вінницька область бере участь у загальнонаціональному проєкті «Пліч-о-пліч». Його головна мета — допомога регіонам України у відновленні деокупованих і постраждалих громад від російської агресії.

Вінницька область відновлює селище Калинівське Бериславського району Херсонської області.

Разом відбудуємо!